Глава Місії України при НАТО, Надзвичайний і Повноважний Посол України К.П.Морозов

«Політологічне обґрунтування євроатлантичного вибору України»

Журнал «Наука і оборона», №1, 2006р.

 

Розглядаються аргументи доцільності євроатлантичного вибору

серед таких можливих підходів до побудови системи безпеки України,

як позаблоковість, приєднання до Організації Договору про колективну

безпеку або членство в НАТО.

Початок нової виборчої кампанії в Україні наприкінці 2005 р. дав старт новим обертам анти-євроатлантичної риторики. На тлі відомих з минулих виборів позиційних висловлювань з’явилися нові, підкріплені практичними діями щодо ініціювання референдуму. Цілком очевидно, що постановка питання стосовно референдуму в умовах майже повної інформаційної блокади щодо його суті заздалегідь розрахована на негативні наслідки цього заходу з їх подальшим широким використанням. Слід зазначити, що наслідки такого референдуму не відображатимуть реального вибору людей. Вони лише віддзеркалюватимуть стан інформаційного голоду громадськості в питаннях безпеки особистості, суспільства й держави, а також ставлення до цього політичного керівництва країни. Не вдаючись у полеміку з ініціаторами референдуму, спробуємо навести деякі політичні аргументи щодо євроатлантичного вибору України з можливих варіантів побудови системи безпеки, якими є позаблоковість, приєднання до Організації Договору про колективну безпеку, членство в НАТО. Йдеться про аргументи, які, на нашу думку, стосуються зазначених систем в суто інформаційній сфері і не мають жодного політично-агітаційного навантаження.

Насамперед поставимо запитання: чим сьогодні характеризується політичний аспект відносин між країнами Європи, зокрема у сфері безпеки? Відповідь очевидна: розширенням військово-політичного оборонного союзу НАТО та його трансформуванням у Євроатлантичну систему безпеки з завданнями, що виходять далеко за межі безпосередньої оборони. Таке розширення відбувається на основі збільшення можливостей Євроатлантичної системи внаслідок контрибуції оборонних можливостей нових членів системи та переходу національних систем безпеки контрибуторів до іншої якості. Характерним для цього процесу є також трансформування окремих елементів трансатлантичної системи безпеки в архітектуру всеохопної системи безпеки країн Європи. Саме це висуває питання щодо належності до системи тепер і, особливо, в майбутньому тих країн, які не є її членами і національні інтереси яких забезпечуватиме нова система відносин без їх ефективної участі. Доказом цього є те, що в процесі трансформування Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного Договору все більше стає очевидним, що позаблоковий статус країни, якою б розвиненою вона не була, не забезпечуватиме її повноправної участі в політичному процесі. За цих умов національні інтереси України потребують однозначності й послідовності в дотриманні обраних нею ще на початку 1990-х років основних напрямів і пріоритетів зовнішньої політики, зокрема в її реалізації на інтеграційному напрямі.

Причини проблем, що існують на цьому напрямі, за роки незалежності України не змінилися. Існуючий і досі розрив у рівнях розуміння та підтримки інтеграційної політики безпеки між політичною елітою й експертами в цій сфері, з одного боку, та громадськістю, з другого, яскраво свідчить про те, що питання вибору моделі національної системи безпеки для України сьогодні так само актуальне, як і п’ятнадцять років тому. Непоінформованість громадськості, а відтак відсутність належної підтримки інтеграційної політики держави впродовж цих років стримує, час від часу призупиняє, а то й дає зворотний хід у реалізації сприятливих можливостей для України. Недостатня інформованість із питань, що становлять суспільний інтерес, зокрема, про переваги й недоліки колективної та індивідуальної систем, вартісні показники переходу або збереження існуючої системи, а також політичні наслідки цього для стосунків України з її найближчим сусідом - Росією, спричиняє збереження в суспільстві поглядів, штучно сформованих ще в радянські часи на основі стереотипів «холодної війни». Народу несправедливо приписується позиція несприйняття інтеграції України в міжнародну систему безпеки через нібито її агресивність, економічну невигідність членства в ній і, головне, несприйняття її Росією, отже, через можливе погіршення стосунків з нею.

Живучість і успішність поширення таких поглядів у суспільстві ґрунтуються на основі інформаційно-психологічного чинника та зміцнюються відповідно до рівня інтенсивності пропагандистських впливів зовнішніх заінтересованих сил, як і певних внутрішніх політичних кіл. Цією «нішею» намагаються скористатися для своєї виборчої кампанії політики - ініціатори проекту Закону про нейтралітет України. Отже, збереження незадовільного стану поінформованості українських громадян і відсутність відкритої дискусії в суспільстві з питань політики безпеки держави й інтеграційної політики вигідне не українському народові, а передовсім тим, хто навмисно приховує від людей правду, хто, як і в часи «холодної війни», спеціально нав’язує непоінформованим пропагандистські спецрозробки. Але правда про міжнародну систему безпеки, зокрема про Організацію Північноатлантичного Договору та вибір системи відносин з нею країн Центрально-Східної Європи й інших регіонів світу і формат стосунків з нею України та Росії, міститься в звичайній, неупередженій інформації. Розкриттю деяких її ««таємниць» та викладу авторських оцінок і присвячено цю статтю.

Вибір країн Центрально-Східної Європи

Небагато громадян України знають, що після падіння Берлінського муру, розпуску Організації Варшавського Договору (ОВД) у 1989 р. та розвалу СРСР у 1991 р. НАТО започаткувала програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ), якою запропонувала співпрацю країнам - колишнім ворогам з ОВД. Відтоді почали проходити докорінні реформи політичної та воєнної організації НАТО. Вони супроводжуються підвищенням рівня її відкритості, а практичне скорочення органів управління, структур і чисельності військ, розгорнених угруповань та миротворча діяльність і запровадження програм невійськового співробітництва стали доказом здатності НАТО адаптуватися до нових умов. Не було в той час міжнародної структури, яка могла б запропонувати організувати й ефективно здійснювати спільні заходи міжнародного характеру стосовно контролю над озброєнням, реформування величезних військових структур, створення нових, раніше невідомих для колишнього СРСР і країн його коаліції, основ демократичного цивільного контролю за ними. Нова система відносин надала можливість тримати під політичним контролем весь хід демонтажу військової машини колишньої Організації Варшавського Договору та СРСР. Цей внесок НАТО в європейську стабільність, безпеку і мир сприяв стрімкому зростанню довіри народів до Альянсу. Упродовж п’ятнадцяти років, що пройшли після завершення «холодної війни», десять країн Центрально-Східної Європи - колишніх супротивників по воєнних блоках, інтенсифікуючи, за підтримки своїх громадян, співпрацю, приєдналися до НАТО і стали повноправними членами Альянсу. Серед них колишні союзники по ОВД і наші сусіди Польща, Чехія. Угорщина, Словаччина, Болгарія, Румунія та колишні союзні республіки, а нині незалежні країни Литва, Латвія й Естонія. Членом НАТО стала також колишня югославська республіка, а нині незалежна держава Словенія. Ці країни пройшли складний і багаторічний шлях підготовки, наполегливо реформуючи політичні й економічні системи та системи їхньої безпеки. Повне і якісне виконання планів дій надало можливість цим країнам досягти критеріїв готовності до членства в НАТО.

Без перебільшення можна констатувати, що НАТО - це організація, яка об’єднала в мирному й ефективному співробітництві та миротворчості більшість країн Євроатлантичного простору. Такий висновок підтверджують відомі факти. На даний час 46 країн Європи й Центральної Азії об’єднані з НАТО в багатосторонньою форумі - Раді євроатлантичного партнерства (РЄАП). З загальної кількості 25 країн - членів Європейського Союзу 19 є членами НАТО, а з 46 країн-членів Ради Європи 24 - члени НАТО. Склад ОБСЄ налічує 52 країни Європи й Північної Америки, з яких 26 - члени НАТО і майже стільки - її партнери.

Рамки партнерства не обмежують можливостей розвитку стосунків його учасників з Альянсом. Майже всі країни-партнери мають амбітні плани щодо таких стосунків. З 20 країн-членів РЄАП, які на цей час не є членами НАТО, три держави – Албанія, Македонія та Хорватія - працюють над виконанням Плану дій щодо членства в Альянсі, а інші або мають Індивідуальні плани дій партнерства (Вірменія, Грузія), або активно співпрацюють, ведучи водночас національну дискусію щодо подальшого формату стосунків з Альянсом (Австрія, Ірландія, Фінляндія, Швеція). Трансформація останніх країн заслуговує на особливу увагу. 3’являється багато аналітичних матеріалів стосовно того, що ці країни почали визнавати свій традиційно позаблоковий статус таким, який у сучасних умовах не повною мірою гарантує їхню безпеку, а також не дає можливості в майбутній системі європейської безпеки активно представляти власні національні інтереси. Обговорення можливості й доцільності приєднання до НАТО останнім часом стало актуальним питанням внутрішньополітичного життя, зокрема, Фінляндської Республіки. Відповідно до цього змінюється загальносуспільна думка в країні. За результатами опитувань населення, у 2004 р. майже 70 % фінів висловлювалися проти членства своєї держави в Альянсі. Але, як свідчать дані останніх соціологічних досліджень, кількість прихильників членства Фінляндії в НАТО починає повільно зростати. Нині за вступ країни до Альянсу висловлюється 26 % населення, проти - 55 %.

Отже, вибір країн Центрально-Східної Європи на користь співпраці та подальшого членства в НАТО свідчить про прагматичність їхнього підходу в питанні ставлення до НАТО як до основи гарантій миру в Європі й однієї з основ майбутньої архітектури європейської безпеки. На таких основах і з урахуванням регіональних особливостей успішно розвивається середземноморський діалог НАТО з Алжиром, Єгиптом, Йорданією, Мавританією, Марокко й Тунісом. Здійснюються регулярні контакти Брюсселя з Китаєм і Японією.

Особливе місце в цьому ряді форматів відносин належить інституту стосунків НАТО-Росія. Особливість його полягає в тому, що саме на цьому напрямі в Україні формується багато неправди та спекуляцій, покликаних боляче вдарити по доброзичливих почуттях українських людей до їхніх сусідів у «близькому зарубіжжі». Це питання стоїть також в арсеналі аргументів «проти» в організаторів так званого референдуму щодо інтеграції. Насправді немає жодної підстави будувати аргументацію проти нашої інтеграційної політики на основі тези про те, що Росія не сприймає НАТО як партнера і новий формат стосунків Україна-НАТО зашкодить нашим відносинам з Росією. Це є простою підміною фактів і неправдою. Адже інтенсивність розвитку стосунків Росії з Альянсом, навпаки, свідчить про її національний інтерес у поглибленні співробітництва з НАТО. Від 1994 р. Росія є також учасником ПЗМ, а з травня 1997 р., навіть раніше за Україну, Росія встановила з НАТО особливі стосунки і постійно зміцнює свій статус особливого партнера. Під час зустрічі, що відбулася на базі італійських ВПС Пратіка ді Маре поблизу Рима 28 травня 2002 р., глави держав та урядів країн - членів НАТО й Російської Федерації започаткували «нову еру» співпраці між Росією та НАТО. Вони підписали Римську декларацію «Відносини Росія-НАТО: нова якість», згідно з якою офіційно покладено початок Раді Росія-НАТО. Під час церемонії підписання зазначалося, що цей форум служитиме основною структурою та місцем розвитку відносин між НАТО й Росією.

На ідею створення Ради Росія-НАТО наштовхнули трагічні події 11 вересня 2001 р., коли були здійснені терористичні акти проти Сполучених Штатів Америки. З огляду на це, виникла потреба в тіснішій співпраці між Росією та НАТО щодо подолання викликів - тероризму та поширення зброї масового знищення. Ця нова Рада стала наступницею Постійної спільної ради Росія-НАТО, яка була створена згідно з Основоположним актом Росія-НАТО 1997 р. Нова Рада Росія-НАТО покликана підняти відносини між сторонами на якісно новий рівень, забезпечуючи «механізм для проведення консультацій, досягнення консенсусу, впровадження співпраці, ухвалення спільних рішень і запровадження спільних дій країнами-членами НАТО й Росією з широкого кола питань безпеки в Євроатлантичному регіоні. Питаннями в галузі безпеки, які становлять обопільну заінтересованість, на даному етапі були боротьба з тероризмом, врегулювання криз, нерозповсюдження зброї масового знищення, контроль над озброєннями та заходи, спрямовані на зміцнення довіри, протиракетна оборона на театрі воєнних дій, пошуково-рятувальні операції на морі, співпраця між військовими структурами та оборонна реформа, надзвичайні стани цивільного характеру, нові загрози та виклики безпеці.

З підписанням Декларації формат особливих стосунків Росія-НАТО фактично перетворився з «19+1» у «двадцятку». З того часу Росії вперше в історії НАТО надано право не лише брати участь в обговоренні питань, з яких Північноатлантична Рада НАТО приймає рішення, а й право голосу в прийнятті рішень, у тому числі з питань, що торкаються національних інтересів України. Експерти про це дуже добре знають, але цього не знають люди, яких щодня лякають погіршенням українсько-російських відносин через наближення України до НАТО. З приєднанням до НАТО в травні 2004 р. семи нових країн стосунки Росії з новим НАТО вже визначаються форматом «27». Це означає, що за столом прийняття рішень представлені не партнери НАТО і Росія, а спільний політичний орган - «27». Загалом можна стверджувати, що досвід Росії від самого початку 1990-х років свідчить про незмінний характер поступового розвитку її відносин з НАТО. Без явних проголошень намірів щодо членства основою цих відносин є досягнення двох цілей - максимального входження в структури НАТО і участь на однакових правах у прийнятті рішень. Поступове досягнення цих цілей підтверджує стратегію Росії щодо НАТО, яку інакше як національним інтересом Росії назвати не можна. З певною мірою вірогідності не можна також відкидати, що певного дня стосунки Росія-НАТО перейдуть у нову якість і постане питання про членство Росії в Альянсі.

То як може зашкодити нашим двостороннім стосункам Україна, забезпечуючи власний національний інтерес у тій самій сфері? Хіба що тим, що з набуттям членства в НАТО Україна ввійде в нову якість за демократичними європейськими критеріями, суттєво зросте авторитет української держави, зміцняться гарантії її безпеки й утвердиться її політична незалежність. А хіба це не є інтересом Росії - нашого стратегічного партнера й доброго сусіда? Свої наміри бути вірною зобов’язанням у стосунках з Росією Україна неодноразово підкреслювала.

Слід зазначити, що й Україна, і Росія мають спільного недоброзичливого противника нормального розвитку взаємовідносин, у тому числі з урахуванням чутливих моментів історії. Це - неприхований екстремізм, який дотримується інших теорій розвитку світу. Окремі з них, на тлі тих позитивних змін у стосунках Росія-НАТО, які сталися останніми роками і сприяють зростанню міждержавної й міжконтинентальної довіри, наводять на серйозні роздуми стосовно щирості політики Росії. Суспільно небезпечними наслідками таких розробок є формування певних настроїв щодо російського бачення майбутньої трансформації системи безпеки в Європі, яке ґрунтується не на процесі розширення НАТО на схід і до якого залишаються в опозиції політичні і владні кола держави, а на власній геополітичній ролі Росії з перетворенням його в процес утворення власного полюсу сили, з власним політичним і військовим лідерством. Розробки деяких російських політологів шокують своєю відвертістю стосовно дійсних цілей російської політики щодо НАТО. За О. Владимировим[i][1],  стратегія Росії щодо НАТО (так звана стратегія непрямих дій) передбачає входження Росії в політичні й військові структури НАТО і, з використанням свого впливу в них та делегуванням до них своїх союзників, «трансформування процесу розширення НАТО на схід у процес розширення Системи колективної безпеки СНД на захід».

Хіба така політика, якщо її серйозно брати до уваги, є ближчою для ментальності української миролюбної нації? Хіба така політика Росії, якщо її підтримувати, надасть Україні тих зростань, про які згадувалось вище? Такі підходи до процесу трансформування навпаки, найімовірніше, формують геополітичні чинники небезпеки для демократичного розвитку обох країн і загострюють питання вибору Україною свого інтересу.

Вибір України

За наслідками «Помаранчевої революції» 2004 р. Україна здобула шанс перейти від «епохи втрачених можливостей» щодо приведення її національної безпеки у відповідність сучасному стану міжнародної системи безпеки до реальних і успішних дій у цьому напрямі. 22 лютого 2005 р. Президент України В. Ющенко на засіданні Комісії Україна-НАТО в Брюсселі окреслив головні завдання в цій сфері. Він зазначив, що сьогодні одним з головних українських пріоритетів є зближення з Альянсом. Україна зацікавлена в приєднанні до Плану дій щодо членства в НАТО вже найближчим часом, вважаючи це першим кроком на такому шляху. Здійснено й перші практичні заходи. Зокрема, 21 квітня 2005 р. Президент України своїм Указом відновив положення Воєнної доктрини України, де визначено, що кінцевою метою інтеграційної політики України є вступ до НАТО - організації, яка визнана основою загальноєвропейської безпеки. У квітні минулого року Україна започаткувала Інтенсифікований діалог з НАТО щодо її намірів стати членом Альянсу та здійснити відповідні реформи. Зміст реформ, які потрібно здійснити Україні, виконуючи щорічні Плани дій, дає змогу високо оцінити новий стимул для подальшого розвитку країни та вдосконалення її політичної, економічної й оборонної систем. Саме з НАТО, як політично-військовим союзом двадцяти шести (на цей час) демократичних країн Європи та Північної Америки, асоціюється уявлення інформованого суспільства про стабільність, мир і міжнародну систему безпеки на широкому Євроатлантичному просторі. Національна безпека України, зокрема її політична незалежність, територіальна цілісність, демократичність політичної системи, рівень економічного розвитку, співвідношення між витратами на оборону та здатністю воєнної організації, визначальною мірою пов’язана з рівнем стосунків і перспектив у сфері відносин з міжнародною системою безпеки.

Успіх реалізації зазначених завдань значною мірою залежить від цілеспрямованої внутрішньої та зовнішньої політики держави. Найголовнішим у цьому є розуміння та підтримка такої політики суспільством. З огляду на це, громадяни України мають знати, для чого Україні потрібне членство в НАТО, якими є механізм, часові рамки та процедура приєднання до Альянсу, а також якими політичними заходами має забезпечуватися цей процес. Очевидно, що інформація з цих та інших питань, що торкаються призначення, функціонування й розвитку НАТО, формує у людей власні знання, які є основою особистої громадянської позиції. За принципи, сформовані на основі власних знань і досвіду, людина готова боротися. Вона може надавати інформацію іншим, бути переконливою та вміти переконувати, використовуючи свій авторитет, заснований на знаннях предмета дискусій. Але найголовніше те, що людина здатна аргументувати не з чужого голосу, а з власного, який потребує знань передовсім інформації стосовно тих аргументів, які є основою позиції організаторів референдуму з питань інтеграції. Складовими такої позиції є позаблоковий статус країни, ворожість до Альянсу, непомірна вартість членства в ньому та несприйняття його Росією, отже, загроза погіршити наші стосунки з нею.

Україна розпочала політичні контакти з НАТО від 1990 р., відразу після прийняття Декларації про державний суверенітет. І хоча в Статті IX цього документа йдеться про наміри бути позаблоковою державою, Україна ніколи не відкидала співпрацю з європейськими структурами, в тому числі й структурами безпеки. З юридичного погляду, таке формулювання не означало законодавчого закріплення за Україною статусу постійного нейтралітету, оскільки в Декларації проголошувався лише намір стати в майбутньому нейтральною державою.

Як зазначають політологи, позаблоковий статус допоміг Україні утриматися від того, щоб бути затягнутою Росією до створення альтернативного НАТО військово-політичного союзу на сході Європи з домінуванням Росії. У цьому була історична роль позаблокового статусу в історії формування оборонної політики нашої держави. Тепер ця роль відпала, оскільки НАТО своїм розширенням на схід однозначно зміцнила свої позиції в Східній Європі. Відсутність конституційної норми щодо подальшого дотримання Україною позаблокового статусу дає можливість вигідно розв’язувати питання членства її у військово-політичному союзі з іншими країнами. Отже, в першому наближенні суть вибору для України полягає в оціненні переваг індивідуальної й колективної систем оборони, а надалі - двох існуючих систем - НАТО й Організації Договору про колективну безпеку.

Як відомо з воєнно-політичної науки, різниця між індивідуальною та колективною системами оборони зумовлюється передусім прийнятим способом використання оборонного потенціалу, а відтак - оборонними можливостями країни. За визначенням частки різних компонентів у формуванні оборонних можливостей, як кінцевої мети оборонної політики, вважають, що оборонні можливості за колективного способу використання оборонного потенціалу є вищими за ті, що базуються на індивідуальному способі. При цьому оборонний потенціал може бути меншим за той, що використовується індивідуально. Країна, яка хоче скоротити оборонні витрати, не завдаючи шкоди власній обороноздатності, має замінити індивідуальний спосіб використання свого оборонного потенціалу на колективний. В іншому разі неминуче знижуватимуться оборонні можливості не лише в процесі скорочення структур і чисельності воєнної організації країни, але й з огляду на вдосконалення оборонних можливостей інших країн, з якими їх порівнюють. Іншими словами, зменшення воєнного бюджету можливе лише в перспективі, коли доведену до високого рівня організацію власних збройних сил держава з прийняттям колективного способу використання оборонного потенціалу зможе інтегрувати на спільних оборонних завданнях у міжнародну систему безпеки. Отже, якщо говорити про переваги колективної системи оборони, то їх очевидність у сучасних умовах полягає саме в цьому. Через це таким шляхом і йдуть країни, приєднуючись до військово-політичних союзів. Інша річ, членство в якій зі згаданих організацій є вигіднішим для України.

Як відомо, НАТО й Організація Договору про колективну безпеку мають різний рівень критеріальних вимог до потенційних кандидатів на членство. Для НАТО вони визначені так званими критеріями готовності, яким країна має відповідати, якщо хоче розраховувати на запрошення до переговорів про членство. Ці критерії передбачають напрями, за якими має здійснюватися підготовка до приєднання. Лише за реальними оцінками успіхів на цих напрямах країна може бути визнана кандидатом на членство і запрошена до спеціальних переговорів. Процес переговорів може тривати півтора роки і більше, а шлях, який доводиться проходити країнам-аспірантам, вимірюється роками. Для сучасних умов уже не характерні приклади Польщі, Угорщини та Чехії, які були визначені кандидатами й запрошені до переговорів про приєднання в липні 1997 р., а в березні 1999 р. набули членства в Альянсі. Країни останньої хвилі розширення НАТО були визначені кандидатами під час квітневого 1999 р. саміту НАТО у Вашингтоні, а як члени НАТО репрезентовані на Стамбульському саміті, що відбувся в червні 2004 р. Чотири роки були використані на підготовку до відповідності вимогам, які визначені Планом дій щодо набуття членства в НАТО. План був прийнятий на саміті 1999 р. у Вашингтоні і відтоді він є необхідним механізмом, що визначає напрями та зміст підготовки. Інші приклади ще яскравіше характеризують обсяги підготовки, особливо для групи країн, до якої умовно можна зарахувати й Україну. У 2005 р. Хорватія, яка разом з Албанією та Македонією працює над виконанням Плану дій, розпочала вже його сьомий цикл.

План дій щодо набуття членства в НАТО напрямами реформ визначає політичну й економічну сфери, а також сферу безпеки країни та реформування її збройних сил, їхнім змістом є створення демократичної політичної системи з усіма її елементами - громадянським суспільством, вільними виборами, правами людини, свободою слова та ін. Розуміння змісту цих елементів ґрунтується на загальноприйнятих у демократичному світі цінностях - здобутках демократії. Передбачається економічний розвиток на основі принципів ринкової економіки, забезпеченості та широкого здійснення соціальних програм. Важливою вимогою до обороноздатності держави є забезпечення її на основі високоорганізованих реформованих збройних сил, впровадження системи демократичного цивільного контролю в збройних силах та інших структурах сектору безпеки тощо.

У загальному плані підготовки країна - кандидат на членство в Альянсі протягом багатьох років кардинально перебудовує політичну, економічну й оборонну системи. Головною метою цих процесів, як і наслідком для суспільства, є суттєва демократизація умов життя людей, розширення та міжнародне гарантування їхніх прав і свобод, осучаснення основ економічного розвитку країни, міжнародний контроль за ефективним використанням державного бюджету, доступ до високих технологій у виробництві та кооперація в цій сфері, оптимізація структур і чисельності елементів воєнної організації держави, міжнародні гарантії безпеки від них для суспільства, зрештою, забезпечення власної обороноздатності, приєднання до сукупного оборонного потенціалу та здійснення внеску в міжнародну безпеку.

Організація Договору про колективну безпеку не висуває, принаймні офіційно та відкрито, будь-яких критеріїв готовності. Кандидатам на вступ не потрібно приймати якісь програми та плани. Отже, вибір на користь НАТО очевидний. Такий висновок підтверджується багатьма іншими аргументами.

Для чого Україні потрібне членство в НАТО?

Відповідь на це запитання формується внаслідок комплексного оцінювання потреб і можливостей держави, яке визначає оптимальний підхід до виконання двоєдиного завдання - забезпечення сталого економічного розвитку та гарантованої безпеки. Оцінка може складатися з геополітичних, фінансово-економічних, оборонних і прагматичних висновків.

Геополітичні висновки. Україна - європейська держава, яка прагне бути серед країн Європейського Союзу, тому що цей Союз є демократичним об’єднанням розвинених країн з соціально-орієнтованою економікою. Як європейська держава, Україна має бути елементом нової архітектури європейської безпеки, де її життєво важливі інтереси забезпечуватимуться за її участі. Не набувши членства в новій системі, Україна й надалі не матиме, крім можливості робити політичні заяви, жодних інших важелів впливу на прийняття рішень з урахуванням її національних інтересів. Отже, Україні насамперед потрібно бути дійсним членом міжнародної системи безпеки.

Фінансово-економічні висновки. Маючи бажання фінансово забезпечувати виконання програм соціального розвитку та нагальну потребу в гарантованій власній безпеці, яка пов’язана зі збільшенням витрат на оборону, Україна дедалі частіше стає перед дилемою «або/або». Вона не має можливостей збільшувати свої економічні, фінансові та людські ресурси для утримання воєнної організації за мирного часу і відповідних мобілізаційних резервів у структурах і чисельності, достатніх для протистояння викликам її безпеці. Непомірний тягар для економіки, яким є утримання та розвиток оборонного потенціалу позаблокової країни, можна зменшити лише внаслідок зміни способу його використання. У цьому разі Україна матиме можливість скоротити оборонний потенціал без зниження обороноздатності.

Зі вступом до НАТО поліпшиться інвестиційна привабливість України в очах міжнародного інвестора. Про це свідчать аналітичні матеріали з економіки країн - нових членів Альянсу. Зокрема, інвестиції Словенії в 2002 р. становили 3,6 млрд. євро, а в 2003 р. - 5,1 млрд. євро. У рік вступу Румунії до НАТО обсяг прямих іноземних інвестицій зріс на 141 % порівняно з попереднім роком. Рівень прямих зарубіжних інвестицій у Словаччині наприкінці 1998 р. становив 2128 млн. доларів США. наприкінці 1999 р. - 2272 млн. доларів США (приріст - 6,77 %), а наприкінці 2000 р. зріс до 3738 млн. доларів США (на 64,52 %). Протягом 2001 р. рівень прямих зарубіжних інвестицій в словацьку економіку зріс на 29,38 % і становив 4836 млн. доларів США. У 1997 р. в економіку Польщі інвестовано 2,7 млрд. доларів США, у 1998 р. - 5 млрд., а в 1999 р. - році вступу Польщі до НАТО - вже 8 млрд. доларів США. Щодо Чехії й Угорщини цифри ще більше вражаючі. У 1997 р. прямі іноземні інвестиції в економіку цих країн становили відповідно 4 і 6,2 млрд., у 1998 р. - 9,8 і 10,2 млрд., а в 1999 р. - 12,8 і 14,5 млрд. доларів США[1][i].

З десяти країн - сусідів України по суходолу і в басейні Чорного моря[2][ii] шість є членами НАТО, їхні воєнні можливості визначаються сукупним воєнним потенціалом Альянсу. Значно більшим, порівняно з українським, є воєнний потенціал Росії. За цих умов Україна не може мати адекватного рівня своїх оборонних можливостей. Намагання збільшити його обов’язково й остаточно зруйнують її економіку (як це сталося в колишньому СРСР та країнах - його сателітах). Зі вступом України до НАТО зміниться спосіб використання оборонного потенціалу з автономного, зі спиранням на власну економіку та власний оборонно-промисловий комплекс, на колективний військово-політичного союзу, люди відчують зв’язки між забезпеченням обороноздатності країни та спроможністю її економіки здійснювати соціальні програми.

Оборонні висновки. Що загрожує Україні? Чому запобігти має бути здатна держава в інтересах національної безпеки? Європейська стратегія безпеки, ухвалена в Брюсселі 12 грудня 2003 р., визначає тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, регіональні конфлікти, державне банкрутство та організовану злочинність як ключові загрози. Згідно з цим документом, для відповідного реагування на виклики Європейський Союз має збільшити можливості оборони спільних цінностей, базових інтересів і суверенітету Союзу, зміцнити безпеку всієї організації та кожного її члена, а тим самим захистити мир, посилити міжнародну безпеку, посприяти міжнародному співробітництву, розширенню демократії й законності та подальшому зростанню рівня поваги до прав людини і фундаментальних свобод[ii][2]. Це вихідна позиція Європи в розбудові системи її безпеки.

Україна не є членом організацій систем безпеки. Разом з тим, говорити про сумнівну оборонну достатність структур і чисельності нашої воєнної організації, як це не раз чули від попередньої влади, принаймні некоректно. З одного боку, - потенціал Росії, а з другого - інтегрований на спільних завданнях потенціал 26 держав. То якою має бути при цьому достатність позаблокової України? А от можливості кожної з цих 26 країн, згідно з Вашингтонською угодою (1949 р.), дорівнюють можливостям всієї організації.

Неможливо збільшити оборонний потенціал України до рівня сукупного воєнного потенціалу НАТО або до рівня воєнного потенціалу Росії без згубних наслідків для економіки держави. Збалансованість між достатністю оборонних можливостей країни й можливостями запровадження та здійснення соціальних програм забезпечується скороченням національного оборонного потенціалу з одночасним переходом до колективного способу його використання[3][iii]. Нові члени Альянсу це вже відчувають. З приєднанням до НАТО показники їхньої обороноздатності збільшилися в десятки разів (див. таблицю).

Підвищення обороноздатності країн - нових членів НАТО[4][iv] (кількість разів)

 

Отже, «оборона за всіма азимутами», без урахування сучасного стану і перспектив розвитку міжнародної системи безпеки, - нереальне завдання для сучасного воєнного потенціалу України. Саме тому майже всі країни - сусіди України та інші європейські держави розв’язують цю проблему, формуючи сукупний оборонний потенціал колективної безпеки за принципом «власна безпека через безпеку для всіх».[5][v]

Прагматичні висновки. Сьогодні основу майбутньої архітектури європейської безпеки уособлюють Європейський Союз і НАТО, які трансформуються на основі спільної європейської політики безпеки й оборони. Підґрунтям цієї політики є принцип безпеки для всіх через безпеку кожного з їхніх членів.

Такий принцип реалізується завдяки використанню сукупного оборонного потенціалу союзників, здатного протистояти сучасним викликам безпеці - міжнаціональним конфліктам, розповсюдженню зброї, міжнародному тероризму тощо, які можуть перетворитися в збройні конфлікти і стати джерелом агресії проти окремих країн. Військово-політичний союз, яким є НАТО, - ефективний механізм концентрації спільних зусиль на забезпеченні безпеки його членів за оптимальних, збалансованих витрат на утримання й розвиток національних систем безпеки та оборони.

З приєднанням до військово-політичного союзу, крім переваг в економічній галузі та сфері безпеки, Україна долучається до дієвої системи контролю за станом і розвитком громадянського суспільства, верховенства права, захисту основних прав людини й громадянських свобод. Цей напрям розвитку демократії в Україні передбачений Планом дій «Україна-НАТО» і, починаючи з 2005 р., є принциповим змістом державної політики нової влади в Україні. Така спрямованість політики перебуває під постійною увагою міжнародних інституцій - ООН, ОБСЄ - та під наглядом у сфері двосторонніх українсько-американських відносин, але це не є системним і ефективним контролем за станом і розвитком інституцій демократії в країні. Дієвий контроль за ними залишається недостатнім.

Члени Альянсу, на відміну від позаблокових країн, є учасниками формальних засідань, що відбуваються на постійній основі (постійна сесія Північноатлантичної Ради), беруть участь у роботі різноманітних комітетів, регулярно оцінюють виконання річних планів розвитку багатьох сфер державного устрою. Така система дієвого контролю є механізмом сприяння втіленню в життя завдань розвитку демократії в країні - елементів проголошеної Президентом України виборчої програми, а також гарантією повного й ефективного виконання Урядом України свого Плану дій. Вона відповідає життєвим інтересам громадян України щодо побудови реальної демократії.

Приєднання України до НАТО, як би не розділяли ми ці два самостійні процеси інтеграції, є, на нашу думку, передумовою членства в Європейському Союзі. Оскільки готовність країни взяти на себе зобов’язання у сфері колективної безпеки розглядається європейською спільнотою як реальне прийняття нею таких спільних цінностей, як демократія, ринкова економіка, права і свободи особи, вільна преса тощо, ці процесії мають багато спільного. Усі нові члени Європейського Союзу останньої хвилі розширення (крім Мальти й Кіпру) спочатку набули членства в НАТО: Польща, Угорщина, Чехія - в 1999 і 2004 рр. відповідно[6][vi]; Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія - у листопаді та грудні 2004 р.; Болгарія і Румунія - у 2004 р. (до Європейського Союзу будуть прийняті пізніше).

Отже, дорожня карта «До Європейського Союзу через НАТО», хоч і не є прийнятою точкою зору і не підтримується Альянсом, не позбавлена логіки послідовності підготовки країни, зокрема щодо мобілізації її матеріальних ресурсів, на досягнення високих оборонних та економічних показників.

Юридичне забезпечення приєднання України до НАТО

Базову основу законодавства України з зовнішньополітичної діяльності, її головні засади, пріоритети та завдання визначено в «Основних напрямах зовнішньої політики України», які затверджені Верховною Радою України 2 липня 1993 р. У цьому документі, зокрема, підкреслюється, що «з огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки». Ці положення не наводить той, хто в питаннях позаблоковості та нейтралітету України апелює до Декларації.

Часто, в тому числі й від авторитетних політиків, доводиться чути згадку про Конституцію, в якій нібито закріплений позаблоковий статус України. Автори таких популістських заяв розраховують на необізнаність своїх слухачів. Слід зазначити, що в прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 р. Конституції України немає жодного посилання, яке б визначало нейтралітет або неучасть у військових блоках як засіб досягнення національної безпеки або форму існування України в системі міжнародних відносин. Навпаки, Конституція підтвердила визначений «Основними напрямами» курс держави на повномасштабну участь у загальноєвропейській структурі безпеки як базовий компонент своєї національної безпеки.

Такий самий підхід визначає і Закон «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки цей законодавчий акт вважає, зокрема, забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській і регіональних системах колективної безпеки, набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного Договору зі збереженням добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією та іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу. Але цими положеннями опоненти інтеграції не оперують, бо їхні аргументи не на користь таких ідей.

З огляду на це, слід згадати Рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного Договору (НАТО) від 23 травня 2002 р., введене в дію відповідним Указом Президента України від 8 липня 2002 р. У цьому документі наголошується, що «Україна розглядає НАТО як основу майбутньої загальноєвропейської системи безпеки і підтримує процес її розширення», а також «виходить з того, що кінцевою метою її євро інтеграційної політики є вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської структури безпеки». Це положення також не популярне серед критиків євроатлантичних намірів країни.

Опоненти інтеграційного курсу України не згадують і інший надзвичайно важливий факт. Йдеться про Постанову Верховної Ради України від 21 листопада 2002 р. «Про рекомендації парламентських слухань про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО», в якій більшість народних депутатів України підтримали згадану Стратегію і наголосили на потребі «інтенсифікації процесу підготовки України до членства в Альянсі».

Цей напрям затверджений і в сфері воєнної політики держави. Указ Президента України від 21 квітня 2005 р. «Питання Воєнної доктрини України» відновив у Воєнній доктрині України положення про кінцеву мету - вступ України до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки та підготовку України до повноправного членства в НАТО і Європейському Союзі.

НАТО, яку ми не знаємо

Громадянам України для формування власної оцінки НАТО важливо знати основні засади, на яких засновано Організацію, її функції та, з огляду на це, національний інтерес України у співпраці з НАТО. Ідея країн об’єднатися на постійній основі заради встановлення миру є логічним протиставленням викликам Другої світової війни та потребою спільних дій союзників у боротьбі з фашизмом. Вона була закладена Президентом США Ф. Д. Рузвельтом і Прем’єр-міністром Великої Британії У. Черчіллем у серпні 1941 р. під час підписання «Атлантичної хартії». Документ, який встановив засади створення НАТО, послужив також опорним пунктом Декларації Об’єднаних Націй 1942 р., а пізніше - ООН. Завданням НАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія. Так записано в основоположному документі Організації - Вашингтонському договорі 1949 р.[iii][3] НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом. Такими є засади Організації Північноатлантичного Договору. Як бачимо, вони не можуть викликати заперечень у громадськості України. Але в суспільстві поширюються оцінки, що не відповідають дійсності. Отже, українці нібито знають НАТО, але не з власних оцінок, а з тих, які їм нав’язують інші політики, часто зацікавлені в непоінформованості громадян. У зв’язку з цим назріла потреба повести мову про невідому НАТО.

Спробуємо розглянути деякі міфи з позиції неупередженого використання наявної інформації щодо аргументів, які в них використовуються як базові. Першим завжди висловлюється штамп щодо НАТО як «агресивного блоку та джерела конфліктів». Основними аргументами цієї тези найчастіше використовуються згадки про «агресію НАТО в Югославії», «агресію проти Афганістану» і навіть «війну НАТО в Іраку». Але справжні факти свідчать про те, що в Афганістані НАТО проводить не агресію, а миротворчу операцію, надаючи допомогу новій владі у формуванні національної системи безпеки, а в Іраку НАТО війни не веде і ніякої агресії не розпочинала.

НАТО взагалі ніколи не була джерелом жодної агресії. Щодо операції Альянсу в провінції Косово (колишня Югославія), то її не можна зарахувати до категорії «агресія» з тієї причини, що НАТО - єдина сила, яка на той час була і тепер є здатною заблокувати будь-який конфлікт у Європі, - протягом майже року, до березня 1999 р., очікувала на мандат ООН. Але впродовж цього часу Рада Безпеки ООН через позицію її окремих членів не була спроможна прийняти таке рішення. За цих умов міжнародна спільнота знайшла інший механізм вироблення політичного рішення на застосування сили проти політики етнічних чисток, що її здійснював югославський президент С.Мілошевич у провінції Косово[7][vii]. Таким механізмом стала Міжнародна контактна група на чолі з Президентом Фінляндії М.Ахтісаарі, членами якої були міністри закордонних справ країн Європи, зокрема Великої Британії. Франції, Німеччини та ін.

Загалом же застосування військових сил Альянсом одноосібно, без політичного контролю неможливе через їх відсутність у безпосередньому розпорядженні НАТО. Інформація про це положення також невідома широкому загалу в Україні. А полягає вона в тому, що всі військові сили країн-членів Організації підпорядковуються національним урядам і перебувають під цивільним контролем національних демократичних систем. Рішення про проведення військової операції під проводом НАТО приймається політичним органом - Північноатлантичною Радою на основі консенсусу та відповідно до інструкцій зі столиць кожному постійному представникові в Раді. Щодо участі в операціях і визначення складу сил рішення приймають національні уряди і ратифікують парламенти. Таким є порядок застосування військових сил НАТО; іншого просто не існує.

За неупередженими оцінками, НАТО й раніше не була агресивним блоком. її військові сили не мали яскраво вираженого наступального характеру. Це у всі часи відрізняло їх від розгорнутого в Європі передового ешелону радянських збройних сил. НАТО не здійснювала агресії проти своїх союзників, до чого неодноразово вдавалася Організація Варшавського Договору: у 1956 р. - в Угорщині, в 1968 р. - в Чехословаччині. По закінченні «холодної війни» в Європі НАТО весь час суттєво скорочує свої інтегровані військові сили. Нова командна структура бойових сил трансформованого Альянсу нині складається з одного стратегічного командування (п’ять років тому було 4), одинадцяти оперативних (було 20) і шести тактичних (було 13) командувань. Радикально знижено ступінь готовності військових сил до бойового застосування.

У НАТО діє винятково демократична система прийняття рішень на основі консенсусу. Жодний проект не стає рішенням НАТО, якщо його не підтримує хоча б одна делегація в цивільному політичному органі НАТО. Тому Генеральний Секретар НАТО не є «яструбом», як деякі українські засоби масової інформації свого часу називали X. Солану. Генеральний секретар не має владних повноважень і не є керівником НАТО. Керує НАТО, у тому числі і військовим компонентом, цивільний політичний орган - Північноатлантична Рада. Згадаймо у цьому контексті про введення радянських військ до Афганістану в грудні 1979 р. або виведення танків на вулиці Москви в серпні 1999 р. Можна стверджувати, що за сучасними критеріями система управління військовими силами в Організації Варшавського Договору була набагато небезпечніше для громадянського суспільства, ніж у НАТО, навіть у ті часи.

Українців часто лякають ніким не розрахованим і не підкріпленим ніякими документами висновком, ніби членство в НАТО - це «дуже дорого» і Україна «не потягне таких витрат». Частка правди в цьому є: це не дешево. Але наближення та набуття членства в НАТО не спричинить збільшення запланованих витрат бюджетних коштів на оборонні цілі. У НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни - члена Альянсу мають становити близько 2 % ВВП. У 2000 р. Верховна Рада України прийняла рішення збільшити витрати на оборону до 3 % ВВП, хоча реальні видатки в 2005 р. становили 1,452 % ВВП. Як зазначає Міністерство оборони України, бюджет 2006 р. вперше передбачає на такі цілі цілком достатні асигнування.

А чому українське суспільство не інформується щодо витрат на приведення системи національної оборони у відповідність до сучасних вимог самотужки? До цього можна також додати: чи можна профінансувати таке приведення і чи можливе воно взагалі? Так, військовий компонент НАТО потребує суттєвих капіталовкладень у межах національного бюджету кожної країни-члена. Проте основні гроші витрачаються не на нарощування обсягів озброєнь, а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби й життя для військових та їхніх сімей. У цьому зацікавлені сім’ї військовослужбовців, та й не лише вони. У європейських країнах добре забезпечені військовослужбовці є додатковими витратниками грошей на товари з магазинів і на послуги сервісних фірм, сприяючи створенню нових робочих місць і поліпшенню соціально-економічного становища місцевих жителів.

Автор мав можливість задати чутливе для громадян України питання стосовно вартості членства безпосередньо в штаб-квартирі НАТО у вересні 2005 р. У НАТО існує практика розраховувати внесок до зведеного бюджету Альянсу на основі національного ВВП і платоспроможності громадян країни. Генеральним підходом до цього є принцип відповідності реальним можливостям країни. Такий принцип запобігає загостренню ситуації для суспільства будь-якої країни та навіть унеможливлює його. На нашу думку, з огляду на Польщу, Угорщину й Чехію, які є членами НАТО вже сьомий рік, або на країни Балтії, які перебувають в Альянсі другий рік, говорити, що Україна «не потягне,» мабуть, не коректно. Крім того, в Альянсі існують допоміжні фонди для тих, хто тимчасово потребує допомоги. Це створює збалансовану систему колективного формування сучасного сукупного оборонного потенціалу Організації. Найважливіше те, що цей потенціал є справжнім, а не удаваним. Він достатній за відсутності перевантажень державного бюджету, які руйнують економіку країни. Важливо зрозуміти аксіому, що в сучасних умовах жодна країна не здатна автономно забезпечити власну безпеку і що на колективну систему значно вигідніше витрачати, ніж на індивідуальну.

Така інформація, звичайно, не є вичерпною, але вона має навести на роздуми та формулювання завдань для фахівців (головне - з предметного інформування людей) щодо здійснення потрібних розрахунків, порівнянь і висновків. Коли в країнах Балтії перед запрошенням до переговорів про приєднання до Альянсу були виконані попередні розрахунки щодо внеску в бюджет НАТО й оприлюднені в засобах масової інформації, то люди заспокоїлись. За аналогічних підходів до інформування громадськості України постановка питання про референдум щодо підтримання інтеграції була б більш чесною, а, можливо, потреба в ньому взагалі відпала б. Саме так це було у восьми країнах - нових членах НАТО. З усіх десяти країн, що приєдналися до Альянсу, починаючи від 1999 р., референдум проводився лише в Угорщині та Словенії.

Дуже чутливою для українського суспільства є антиінтеграційна теза про те, що набуття Україною членства в НАТО зруйнує національний оборонно-промисловий комплекс. Але таких вимог до стандартів, перехід на які може зруйнувати національну промисловість, у НАТО немає. Існують домовленості про взаємосумісність техніки й озброєнь, вироблених за національними стандартами. Вони використовуються для підготовки та участі в спільних миротворчих операціях. Уміння виробляти продукцію за стандартами ринку є перевагою економіки держави. Україна вже має досвід виконання вигідних контрактів з продажу зброї, виготовленої за стандартами замовника. Якщо хочемо мати конкурентоспроможну продукцію, то треба це робити там, де вигідно. З усіх потужностей радянського оборонно-промислового комплексу на території УРСР лише 3 % мали замкнений цикл виробництва. Україна й тепер кооперується з Росією у виробництві військової техніки. Але Росія використовує також і не національні стандарти, зокрема, країн НАТО, коли йдеться про вигідні контракти. Отже, Росія може виходити на світовий ринок, а Україна має залишатися на російському внутрішньому? Чи матимемо за такого стану речей доступ до новітніх технологій і чи зможемо вигідно запропонувати власні?

Позитивним наслідком приєднання України до НАТО буде переведення оборонно-промислового комплексу на стандарти, прийняті не лише в НАТО, але й у Європейському Союзі. Перехід на стандарти НАТО у сфері озброєнь суттєво розширить можливості й ринки збуту української військової техніки та озброєнь. Показовими в цьому є досить успішні приклади співробітництва України з Грецією (виробництво суден на повітряній подушці) та Чехією (продукування артилерійських систем).

Вступ України до НАТО має сприяти збільшенню та диверсифікації закупівель озброєнь і військової техніки, отже, розвитку українського оборонно-промислового комплексу. Наприклад, за інформацією Лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень (International Institute of Strategic Studies), у 2001 р., порівняно з 1997 р., ці суми зросли в Польщі на 44,3 %, в Угорщині - на 88,9 %, у Чехії - на 60 %. Фактичні витрати на військову техніку в цих країнах у 2001 р. становили: 713 млн. доларів США - в Польщі, 255 млн. доларів США - в Угорщині, 224 млн. доларів США - в Чехії.

Багато років існують серйозні аналітичні розробки українських фахівців про потребу міжнародної інтеграції у військово-технічній сфері. Інтеграція оборонно-промислового комплексу України розглядається в них як один із вагомих важелів науково-технічного й соціально-економічного розвитку держави[iv][4]. Головним критерієм розвитку оборонно-промислового комплексу вважають конкурентоспроможність його продукції.

Торкнемося тези про те, що наближення України до НАТО зіпсує стосунки з Росією. Вище йшлося про рівень, інтенсивність розвитку та можливості стосунків Росії з НАТО. Іншим аргументом проти цієї тези є те, що Росія має спільні кордони з членами НАТО - Польщею, державами Балтії та Норвегією. Взаємини з цими країнами не стали гіршими, а навіть зміцніли, оскільки закріпилися кордони й підвищився ступінь їх безпечності, а отже, значно зменшилися можливості для міжнародних торгівців людьми, наркотиками, зброєю та для нелегальних мігрантів. З урахуванням потенційних загроз міжнародного тероризму, етнічних, релігійних та економічних криз, можна стверджувати, що членство України в Альянсі значно підвищить гарантії національної безпеки України і, безперечно, безпеки нашого сусіда - Росії.

Загалом у цьому питанні Україна виходить зі свого національного інтересу бути передбачуваним партнером для країн світу незалежно від їх належності до союзів. Україна має міжнародні зобов’язання перед своїм стратегічним партнером Росією і відповідально ставиться до них.

Погляд у перспективу

Часові межі приєднання України до Альянсу встановлювати й заздалегідь розробляти недоцільно з позиції пріоритетності повноти та якості виконання запланованих реформ перед тривалістю перебування в статусі країни-аспіранта. Але для орієнтації можна говорити в світлі вивчення досвіду нових країн-членів. Часові межі приєднання їх також не встановлювались, а визначалися переважно терміном, який потрібен був для цього. Час від прийняття Плану дій до завершення виконання всіх передбачених заходів для цих країн становив 42 місяці (квітень 1999 - листопад 2002[8][viii]). Це визначалося тривалістю виконання трьох річних Планів дій щодо членства в Альянсі та оцінювання готовності і прийняття рішення.

Процедура приєднання до Альянсу після завершення та оцінювання виконання Планів дій розпочиналася запрошенням країн до переговорів, під час яких визначалися завдання для нових членів, а ці в свою чергу брали зобов’язання щодо спільної безпеки. Переговори, які тривали чотири місяці, закінчувалися підписанням протоколів про приєднання і передачею їх у столиці країн - членів НАТО на ратифікацію парламентами. Для зазначених країн час на ратифікацію і прийняття рішення становив 15 місяців (березень 2003 - червень 2004[9][ix]).

Україна має більший досвід співробітництва з Альянсом, ніж зазначені країни: від 1994 р. - виконання щорічних Індивідуальних планів партнерства (як учасник ПЗМ); від 1997 р. - виконання щорічних Планів імплементації Хартії (як особливий партнер Альянсу); від 2002 р. - виконання щорічних Цільових планів у рамках Плану дій «Україна-НАТО». Отже, для України підготовчий період може тривати не 42 місяці, як для попередніх країн. Його визначатимуть повнота і якість наших дій.

Ми свідомі того, які складні завдання стоять перед нашою країною у виконанні програм реформування політичної й економічної систем, Збройних Сил і цілого сектору безпеки, їх виконання і є тим процесом наближення до Альянсу, який на цьому етапі має завершитися прийняттям Україною Плану дій щодо членства в Альянсі. Ми розуміємо, що лише повнота і якість виконання є перепусткою до подальших розмов і дій у напрямку підвищення рівня стосунків Україна-НАТО. Найважливішим завданням цього процесу є організація його забезпечення спеціальними й цілеспрямованими заходами зовнішньої політики у сфері відносин України з країнами НАТО та з Росією, а також внутрішньої, публічної дипломатії у сфері відносин держави з власним народом.

Інформаційні заходи мають бути скоординовані між учасниками їх виконання за метою, змістом і часом на кожному етапі інтеграційного Процесу. Основну роботу мають здійснювати уряд і державні органи виконавчої влади. Недержавні організації, супроводжуючи цей процес, розуміють, сприймають і підтримують необхідність інтеграції та конкретних кроків України на окремих її етапах.

На наш погляд, державна інформаційна робота щодо інтеграції має бути основою для планування відповідних дій недержавних організацій. Основними напрямами інформування громадськості мають бути:

парадигма, суб’єкти й сучасний стан відносин у сфері міжнародної безпеки: євроатлантична система безпеки та її уособлення – НАТО; сучасна трансформація у сфері відносин НАТО - Європейський Союз та основи майбутньої архітектури європейської безпеки: стосунки НАТО - партнери, у тому числі з традиційно нейтральними країнами; роль позаблокового статусу держав у минулому і в майбутніх стосунках між країнами у сфері безпеки;

учасники та принципи їх об’єднання в Організації Північноатлантичного Договору: трансформація НАТО в політичній і військовій сферах; командна система та принципи функціонування інтегрованих військових сил НАТО; підпорядкованість і демократичний контроль; спільні з партнерами операції мирного часу; аргументи на спростування міфів про НАТО, що нав’язуються непоінформованому суспільству, стосовно агресивності НАТО, непомірної вартості членства в Альянсі, розмірів витрат на автономну систему оборони держави, особливих стандартів НАТО та впливу їх на існування національного оборонно-промислового комплексу, загрози українсько-російським стосункам через інтеграційну політику України:

розвиток відносин Росії з Альянсом: сучасний стан і формат участі Росії в процесі обговорення та прийняття рішень Альянсом:

відносини Україна-НАТО: історія стосунків, розвиток співробітництва і партнерства; сучасний формат стосунків і спільні робочі органи Україна-НАТО; Хартія про особливе партнерство, Цільовий План Україна-НАТО; інтенсифікований діалог: змісті напрями співпраці; перспективи розвитку взаємовідносин; завдання найближчої перспективи.

Зміст і об’єкти інформації мають уточнюватися відповідно до етапів інтеграції: від підготовки політичної ситуації та розроблення документів до переговорів про приєднання і закінчення їх набуттям членства в Альянсі. Але максимального удосконалення потребує організація виконання наших річних цільових планів, зокрема ЦП-2006 як передумови підготовки до можливого прийняття вже цього року Плану дій щодо членства в НАТО. У процесі роботи над завершенням виконання ЦП-2006 і плануванням національного Плану дій потрібно регулярно інформувати робочі органи НАТО, парламентські комітети й державні органи країн - членів Альянсу щодо ходу та якості виконання передбачених заходів.

Особлива увага має приділятись інформуванню представників Державної Думи та уряду Російської Федерації стосовно нашого бачення місця України у військово-політичному союзі, з яким Росія має особливе партнерство і, з окремих питань, право голосу у форматі «27», а також щодо нашого бачення подальшого розвитку добросусідських стосунків з Росією. Слід пам’ятати, що саме тут проходить дорога до тих країн, які сьогодні мають певні застереження щодо прийняття Україною Плану дій. Це потрібно вже тепер - на етапі підготовки домовленостей у Брюсселі. Україна має сприяти Альянсу в пошуку консенсусу щодо приєднання до Плану дій вже в цьому році. До квітня потрібно провести роботу з членами парламентів і урядів Російської Федерації та країн-членів НАТО. Адже для успішного просування на Захід Україні потрібен попутний вітер зі Сходу.

На цьому етапі однією з основних форм інформаційної політики в Україні має бути публічна дипломатія, її мета - формування суспільної підтримки інтеграційної політики держави - може бути досягнута інформуванням суспільства за такими напрямами:

необхідність проведення політичної, економічної та воєнної реформ навіть без приєднання України до військово-політичного союзу; можливі непомірні фінансові витрати на оновлення системи національної безпеки в разі його одноосібного проведення державою і зменшення цих витрат за участі майбутніх союзників;

економічні вигоди членства в НАТО. як і вступу до Європейського Союзу; європейська інтеграція України - це входження держави до європейських структур, у тому числі й безпекових;

рівень особливого партнерства Росії та НАТО, формат її постійного діалогу «27»; коло питань, які відкрито обговорюються і з яких приймаються рішення, у тому числі щодо інтересів України;

плани України, в разі набуття членства в НАТО, жодною мірою не зашкодити безпеці Росії; дотримання попередньої домовленості з НАТО щодо нерозміщення на нашій території військових угруповань Альянсу;

прийнята в НАТО процедура приєднання: подальший розвиток ситуації та наслідки приєднання;

зростання оборонного потенціалу країн - нових членів НАТО після приєднання їх до сукупного оборонного потенціалу Альянсу; вивільнення економічних ресурсів на проведення урядами соціальних програм;

стандарти НАТО: призначення STANAGS[10][x] і принцип взаємосумісності військової техніки й озброєнь; підготовка персоналу, процедури прийняття рішень та управління; стан і проблеми розвитку міжнародної інтеграції оборонно-промислового комплексу України;

приведення національного законодавства у відповідність до союзницьких зобов’язань України.

Продовженням цієї роботи має бути інформування суспільства щодо переваг нового статусу України в реалізації її національного інтересу з безпеки і планів стосовно майбутнього членства в Європейському Союзі. Політична еліта має подавати громадськості реальну інформацію, якою вона володіє. Народ вирішить сам, коли і з якими світовими та євроатлантичними структурами інтегруватися його країні і чи синхронізувати свої дії на цьому напрямку з іншими. Потрібно усвідомлювати, що штучна синхронізація інтеграційної політики або прив’язування своєї країни в цьому питанні до країн, які не демонструють таких намірів, є легалізацією в міжнародному масштабі намагань утримати Україну у сфері свого впливу.

Загалом ця робота потребує досконалої організації під керуванням уряду України. Те, що досі в інформаційній сфері щодо інтеграції здійснюють недержавні організації, є лише невеличкою частиною широкої кампанії з інформування громадськості України. За наслідками цієї роботи в народі має сформуватися власна позиція, що ґрунтується на правді. У цьому разі заклики до референдуму матимуть моральне і справедливе звучання або, як свідчить досвід країн - сусідів України, потреба в ньому відпаде. Але для цього політики мають говорити з народом з позиції правди.

---

---